В пам`ять про безіменних солдат, які віддали життя за мою Свободу
Зовсім недавно наступив мороз. Справжній, зимовий, різдв`яний. Температура повітря опустилась нижче 20… Все засипало снігом. Він рипів під ногами, як в дитинстві: «ррип-ррип». Все, абсолютно все, вкрила білосніжна скатертина товщиною в більш ніж 10 сантиметрів. А сніг все далі падав. Температура опускалась.
Я сидів в нашій халупці на дерев`яній колоді і грівся до бочки. Мій вірний друг – автомат – лежав у мене на колінах на запобіжнику. На ногах у мене були німецькі шузи, які я купив за 700 гривень. Давно, ще весною, тоді, як все тільки починалось. Камуфляжні штани поверх двох пар підштанників. Далі купа светрів, камуфляжна куртка і в`язана шапка.
Все одно я замерзав. Було дуже холодно. Я змерз в пальці на ногах, тому повернувся до бочки передом, щоб погріти ноги.
Весною ніхто б навіть не подумав, що буде війна, що вона так довго затягнеться.
Поруч сиділи мої бойові товариші, мої брати, хоч і не кровні. Разом ми багато пережили: смерть ворогів, смерть друзів, відвоювання міст, втрата міст, арт-обстріли, зустрічі з депутатами, з волонтерами та звісно ж з рідними..
Я був одружений, мав одного сина. Я його обожнюю, як і її. Іноді, я сам дивуюсь звідки в моєму серці стільки любові. Я люблю своїх рідних: маму, батька, дідуся, бабусю, молодшу сестру, своїх дво- та троюрідних родичів; своїх друзів, своїх колег, свою Батьківщину, людей, які борються за долю України, спів пташок, Різдво, проміння сонця, танці, гори, мандри, вечірки, безсонні ночі, сина і… найдужче.. дужче за життя.. Її.
|
|
|
Вона – сенс мого життя. Її світле волосся, його запах. Її пряме чоло та маленький носик. Її уста.. такі п`янкі. Її очі та її погляд. Її усмішку, її бойову стійку каратиста. Те, як вона мене обіймає, як будить зранку та притуляється вночі. Її дихання мені в плече. ЇЇ страви. Її вірші.
Знаєте, так можна і не зупинятись. А ще, саме на Різдво почалась наша історія. Ми брали участь в одному і тому ж вертепі. Я Ірод, вона – чорт. Так ми й познайомились. Як виявилось в нас безмежна купа спільного. Далі безтурботні студентські роки, освідчення в коханні, прогулянки містом, походи в кіно та інше. А далі знову Різдво. 9 січня – я запропонував одружитись. Вона сказала тоді «так», а я став найщасливішим на планеті.
Далі весілля, роки подружнього життя… І знову Різдво. Народження сина – 8 січня. Пам`ятаю, як їли кутю в лікарні. Було дуже весело.
Це Різдво також особливе. Сьогодні 6 січня – свята вечеря. Завдяки волонтерам, ми теж матимемо вечерю. Хлопці вже все порозкладали на столі та кликнули мене. Я підвівся, закинув автомат на плече та пішов до столу. Нас 14. Ми встали до молитви. Ніколи я ще так щиро не молився. Просив, щоб мій син та моя кохана жили добре, а не в злиднях.
|
|
|
Пам`ятаю лише раз, як я ще так щиро молився. Мені тоді було десь 5. Я ще не вмів добре читати й не знав молитви, тому молився своїми словами. Це було на Різдво, перед вечерею, як зараз. Я, мої батьки, сестра, дідусь, бабуся. Всі в селі. Недавно моєму татові важкий станок порізав м`язи на нозі. Від втрати крові він тоді втратив свідомість. його ледь врятували від станка, який просто міг змолоти мого тата на м`ясо. Він пережив 6 важких операцій і лише недавно повернувся додому з лікарні. Я тоді молився, щоб мій тато зміг ходити. Я не знав жодних молитов, але я просто просив, щоб Бог дозволив моєму татові ходити. Тоді Бог почув мої молитви. Чи почує він тепер?
Ми помолились, кожен просячи в Бога своє. Опісля наш командир запалив сірника, підніс до свічки та сказав: «Христос рождається, хлопці». На що ми всі дружньо відповіли: «Славімо Його!». Ми сіли і кожен собі спершу почав накидати волонтерської куті. Вперше, відколи себе пам`ятаю, на Різдво моє серце не відчувало легкості. Щось стискало його і не давало розслабитись.
Я спробував ложку куті і на мене одразу нахлинули спогади.
Як я був дитиною, то ми завжди їздили святкувати Різдво в село до бабусі. Десь до 13 років кутю завжди готувала бабця, пізніше вона стала вже старенькою та немічною, тому кутю почала готувати моя мама. Я ще жодного разу не пробував куті своєї коханої… Тоді, ми збирались разом за столом, всі веселі, добрі, забувши про всі проблеми. Мій батько завжди проводив молитву і запалював свічку. Тоді всі сідали і налітали на їжу, адже до цього ніхто нічого не їв і всі були страшенно голодні. Тоді на святвечори все смакувало особливо смачно. Після 10 хвилин активного споживання їжі починались веселі розмови, а закінчувалось завжди дружнім співом колядок. Іноді я чи сестра колядували соло і нам давали гроші. Пам`ятаю нашого дідуха, нашу ялинку. Досі пам`ятаю її аромат, яким вона заповнювала всю хату. Це були незабутні часи. Часи мого щасливого дитинства, моїх ігор в сніжки та катань на санчатах.
|
|
|
Мої очі стали вологими від спогадів, а тіло охопила лють, що через загарбника, окупанта, я не можу зробити таке Різдво своєму сину. Краєм ока я помітив, що мої бойові товариші теж сумують, згадуючи своє Різдво. Я протер очі, бо спогади спогадами, а сліз я не хотів показувати, і кинувся на іншу їжу. Вареники, галушки, пампушки, навіть борщ, за яким я так сильно скучив – все це нам передали волонтери, щоб ми відзначили народження Месії. Цікаво, а чи вже народився український месія?
|
|
|
Потроху, поївши ми почали жартувати. Це те, що нам, простим солдатам, лишалось робити в складні часи. Насміявшись, всі знову затихли. Як не як, але всі жарти ми вже розказували по кілька разів, а нових ми не знаємо, бо живемо майже ізольовані, бачимо лише ворога, який безперестанку б`є по нас з артилерії.
Всі поопускали голови. Я обвів всіх поглядом та тихенько завів «Бог ся рождає..». Потрохи до мене почали приєднюватись інші. Ми чудово співали - голосно та щиро.
Один з моїх товаришів встав сказавши, що піде гляне, що там коїться з москальнею. Пройшло мабуть хвилини 2, як ми почули постріл. Один. Значить товариша вбили без опору. Всі різко підвелося та зняли свої автомати. Не всиг ніхто вийти з халупи, як почувся знайомий свист – це летіли ракети з установки «Град»
Я почув голосне «Лягай», не розібравши, хто це сказав. Я ліг припавши до землі. Я почув, як ракети почали вибухати кругом халупи. Кілька таки влучило в нашу халупу і дах з шаленим тріскотом упав. Я почув тихий зойк та шалені крики люті і зрозумів, що одного з нас не стало.
Обстріл припинився, пройшло 10 секунд, як в халупу залетіло 2 гранати. Командир не думаючи кинувся просто на ті дві гранати, накривши їх своїм тілом. 2 глухих вибухи і ми зрозуміли – командира більше немає з нами. В одного з нас нерви не витримали – Ігор – з криком побіг з халупи, стріляючи в сліпу. Всі хлопці кинулись за ним, я біг одним з останніх, бо був найдальше від виходу. Почулись автоматні черги зі всіх сторін, спрямованих просто на нас. Ігоря відкинуло на мене, від чого я впав, придавлений його масою. Здається ще кількох з наших було вбито, всі наші залягли, а вогонь ворога не припинявся. Я посунув Ігоря і глянув на нього. В ньому було більше 30 поранень від куль, його обличчя було пошматоване до непізнаваності. Треба організувати відсіч.
Я побіг до каменя, який був за 4 метри від мене, стріляючи в сепаратистів. Я почув, як двоє впали мертві від моїх куль. В такі моменти, ти не думаєш про страх. Мабуть я б налякався, якби мав час подумати. З-за каменю я побачив одного з них, він стріляв короткими чергами. Я привстав з-за каменю, щоб в нього стрілити. Я прицілився і..
Сильним імпульсом мене відкинуло назад, я відчув в шиї пекельний біль та кров. Мені попала в шию куля. Я лежав на холодній землі, у вухах лунали постріли, в очах миготіли вибухи, а високе зоряне небо було у вогні. Я жадно вдихав повітря – в останнє. Воно спалахувало холодним вогнем у мене в грудях, а з уст моїх текла кров… я захлинався нею. Я так стомився від крові, я захлинався нею у снах, я втратив спокій і більш не бажав сновидінь… дивно, те, що позбавило мене снів, прирікало на сон вічний.
Моя смерть прийшла до мене маленькою кулею у тілі, вона вирве мою душу і згасне для мене цілий світ, так як зорі гаснуть заради світанку… а можливо це я згасну для нього, просто зітлію. Прах до праху. Маленький шматок свинцю – мій швидкісний експрес у вічність. Я розгублений, від мене тікають думки, десь там далеко, за сотні кілометрів, на мене чекає мій стимул життя, з світлим волоссям та ніжними руками. Її рідні очі, погляд повний тривоги подарований мені на прощання. «Пишаюсь» - її слова… Не просила зостатись, лиш повернутись.. до неї – заради неї.
Ще один судорожний подих, задушливий кашель. Над мною хтось схилився, затискає руками рану і руки вже в крові – метушиться, і не знаю кому: чи собі, чи мені немов мантру повторяє «все буде добре». Я не чую його, а може й не хочу чути, мої думки не корячись мені мандрують лабіринтами пам`яті, з кінця до самого початку – плутаються між чисельними поворотами.
За мирі спокій. За свою землю, за свободу, дух якої мчить по моїх венам, а зараз так байдуже витікає з мене.Чи міг я стояти осторонь? Втекти кудись і вдати, що для мене цієї війни не існує? Не зміг, бо б загинув ще тоді, забувши хто я, втративши не тіло, а свою душу і серце. Звикся, до чужої мені, тяжкості зброї, до неї ще зміг, а от до тих хто паплюжив мою країну не зміг би ніколи. Тому й боровся до самого кінця...
Останнім часом, я часто відчув, як пестить своїм подихом мене Смерть, я бачив як вона впивалась поцілунком в уста союзників і ворогів, я відчував якими голодними очима вона зиркає в мою сторону...а мій друг казав, що насправді цей погляд стомлений, не знаю- за ним вона прийшла швидше. У вухах стихають звуки пострілів.
Дитячий сміх, ще мить і ось, я знову, маленьким хлопчиком, тулюсь до матері. Я закриваю очі і йду в її обійми, а тіло моє довіряю обіймам іншої матері.
Десь там високо в небі палають зорі, вони яскравіші від вогнів, що полонили землю, бо ж це вогнище тимчасове, чуже, навідмінно від небесних світил... Навіть якщо, інколи, ми їх не бачимо, це не означає, що вони пропали безслідно. З приходом ночі, вони освітять темряву знову, бо ж зорі не гаснуть ніколи.
В очах почало темніти. Я задихався. Я відчував липку, гарячу кров на шиї. Рана сильно кровоточила. Я не міг дихати. Після спроби вдихнути повітря, ротом пішла кров, я почав її випльовувати..
Я зрозумів – я помираю. Враз перед моїми очима пробігло все моє життя. Я згадав кожне своє Різдво. Я згадав всіх, кого любив. Востаннє я глянув на зоряне Різдвяне небо, востаннє мені вдалось вдихнути повітря і все. Перед очима повстало Її обличчя. Будь щаслива, я воював за вас. Я помер.
Знаєте, я так вам і не сказав – я народився 7 січня. Я безіменний солдат української армії, який загинув в битві з окупантом, з загарбником, я патріот, що віддав своє життя заради рідних, заради Батьківщини. Таких як я десятки помирають щодня і про них навіть не згадують. Я не прошу, щоб про мене пам`ятали, пам`ятайте лише те, що я любив Різдво. Нехай хтось напише історію від мого імені. Я чоловік, що помер з усмішкою на обличчі…
Про те, як важко чекати.
Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 60; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!